Війна в Україні триває, але разом з тим триває і наше життя. У тому числі й культурне. Вдень люди працюють, а вечорами та на вихідних хочуть хоча б ненадовго спіймати ілюзію того, що все начебто, як зазвичай. Нібито немає жахіть війни, зате є можливість провести час, надихаючись мистецтвом. Чому дніпряни та гості нашого міста, попри все, зараз активно ходять до театрів та на концерти, дізнавалась журналістка «Нашого міста».
Українська класика у тренді
Якщо ви раптом забажаєте потрапити на вистави Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який знаходиться у Києві, на вас, скоріш за все, чекатиме неприємний сюрприз. Квитки туди розкуповуються, наче гарячі пиріжки, – їх треба виловлювати приблизно за декілька місяців до тієї чи іншої вистави. Особливим попитом користуються постановки режисера Івана Уривського, який, до речі, народився, провів дитинство та юність у Кривому Розі. Цього року за виставу «Конотопська відьма» він отримав Національну премію ім. Т. Шевченка, результат – купити на цю виставу квитки майже нереально. Вони зникають на сайті театру за лічені хвилини, а потім з’являються на ОЛХ у десять разів дорожче.
У той самий час Україною їздять «ліві» антрепризи, які показують свої версії «Конотопської відьми». Нещодавно такі «заробітчани» побували і в Дніпрі, у Палаці Машинобудівників. Квитки продалися добре – людям байдуже, що їм підсунули геть іншу відьму. Ба більше, сучасний погляд на українську класику, яка є головною фішкою Уривського, спонукає хитрих комерсантів до створення нових «шедеврів». Наприклад, у дніпропетровському театрі ім. Шевченка відбувся показ вистави «Повія» за мотивами твору Панаса Мирного. Квитки по ціні від 300 до 600 гривень продалися непогано. Тож висновок є очевидним: антрепризні “халтурки” продовжують приваблювати дніпрян.
На прем’єри потрапити важко
Щодо репертуарних театрів Дніпра, тут ситуація з наповненістю залів теж досить обнадійлива. Попитом користуються мелодрами та комедії – на них краще брати квитки заздалегідь. Звісно, не за декілька місяців, як у столиці, а за декілька днів до вистав.
– На свіжі прем’єри до нас було важко потрапити, – зазначає Віталій Денисенко, директор-художній керівник Дніпропетровського молодіжного театру. – Це комедії «Шалена лікарня, або Скелетик у шафці» та «Кохання в стилі бароко». Перша – за п’єсою відомого англійського драматурга Рея Куні. А друга – за твором українського автора Ярослава Стельмаха. Друга вистава – дуже колоритна, музична, там є суто українські вирази та навіть смачна лайка.
Після початку великої війни молодіжний театр декілька місяців давав благодійні вистави на виїздах. А вже влітку 2022-го розпочали працювати саме у театрі. Перший час глядачів було мало – навіть ті 173 місця, які є в цьому театрі, не продавались повністю. Хтось з глядачів виїхав з міста, хтось боявся ходити до театру через «прильоти». Тим більше, страх був у тих, хто ходив до театру з дітьми. Але поступово люди все ж таки повертались до мистецтва.
– Які вистави потрібні зараз? Хороші! – впевнений Віталій Денисенко. – Це має бути якісний продукт. Дешевий гумор не потрібен – його й так вистачає в телевізорі та в інтернеті. Серйозні вистави, типу «Наше містечко», теж мають свого глядача. Зараз ми репетируємо виставу про окупований Херсон. Але все ж таки для більшості дніпрян театр – це перш за все відпочинок. Тому краще йдуть на комедії. Від них люди отримують енергію, завдяки якій можуть жити далі. Гадаю, зараз театр виконує роль психолога для широких масс. Сміх – це певний елемент нашого супротиву ворогу.
Щодо наповнення залів, тут пальму першості, як і до великої війни, впевнено тримає театр «Віримо!». На прем’єри квитки розлітаються за декілька годин, середня ціна – 250 грн. Користуються великим попитом вистави, які йдуть на малій сцені. До Театру одного актора «Крик» можна потрапити за 120 гривень, квитки краще брати хоча б за два-три дні. Квитки до Драмікому коштують від 100 до 400 гривень, до молодіжного театру – 200 гривень, до оперного – від 100 до 450.
Після обстрілів – на оперу
Пенсіонерка Ірина Семенчук вже багато років поспіль активно відвідує культурні заходи. Її ентузіазм не згаснув ані через ковід, ані через війну. Більше за все дніпрянка полюбляє концерти класичної музики.
– Після початку великої війни публіка стала іншою, – зазначає Ірина Семенчук. – Багато хто з постійних відвідувачів концертів та вистав поїхав з Дніпра. Натомість до театрів стало ходити багато переселенців. Гадаю, що людям це потрібно – по-перше, артистам, яким треба якось жити та за щось отримувати гроші. Щодо глядачів, я помітила, що дуже багато людей там, де відбуваються безоплатні видовища. Навіть якщо вони досить тяжкі за змістом, глядачі туди йдуть.
Дніпрянка Валентина Дрегваль – затята театралка, а також вона відвідує кінопокази. Про свої враження часто пише у фейсбуці. Валентина відвідує навіть такі заходи, які несуть дуже серйозне психологічне навантаження. Ось що вона написала після відвідування показу фільму «Могила» у «Менорі», який був присвячений загибелі жителів Харківщини.
«Щиро кажучи, цей фільм дався мені трохи простіше, ніж “Довга доба”, – пише Валентина Дрегваль. – Можливо, тому, що бачила новини про ексгумацію поховань в Ізюмі і була морально готова до цих важких кадрів. Емоційно все одно дуже складно особисто мені ще й тому, що я знаю, що деякі мої родичі залишилися на окупованих територіях, але треба. Треба дивитися, треба зберегти цю гірку пам’ять для наших нащадків. І обов’язково покарати винуватців!»
Навіть 19 квітня цього року, коли рашисти влучили у будинок поряд із залізничним вокзалом, ввечері Валентина Дрегваль відправилась до оперного театру.
«Після сьогоднішнього ранкового жаху особливо цінуєш можливість на кілька годин зануритися в прекрасну музику Верді! – написала вона у соцмережах. – Життя мусить тривати, як би складно не було! Попри весь жах і біль, які ми переживаємо щодня, ми все ще маємо змогу знайти розраду в мистецтві. За цю можливість, за наше відносно спокійне тилове життя щоденно платиться страшна ціна. Це невимовно боляче усвідомлювати. Але життя має тривати!».
Бажання жити – понад усе
Під час війни у нас загострюються почуття, емоції. Особливо гострою стає потреба в різних яскравих, ресурсних спогадах, бажанні жити.
– На початку війни у багатьох був так званий “синдром відкладеного життя”, – пояснює Вікторія Вдовіна, психолог. – Коли люди обмежували себе в багатьох речах, особливо не першої необхідності. Забороняли собі відчувати задоволення, насолоджуватися життям, витрачати гроші на розваги чи купувати щось неважливе, таким чином чекаючи перемоги. А зараз люди розуміють, що час іде і життя продовжується. Вони починають виходити з режиму “виживання”. В той самий час може відчуватися яскравіше бажання жити, відчути цінність кожного моменту, отримати різний досвід.
Прикладом того, як не втратити можливості відчути різні емоції, за думкою психолога, є аншлаги на різноманітних виставах. Там люди можуть отримати, окрім ресурсу та насолоди від гарної постановки, можливість розділити з іншими свої враження щодо побаченого.
– Для майбутнього країни дійсно важливо не тільки виживати, але й жити, – розповідає Вікторія Вдовіна. – Бо на межі, в ситуації невизначеності та небезпеки, ми дійсно відчуваємо себе живими, як ніхто на цілій планеті. У цій ситуації мені відгукуються думки Рея Бредбері: «Ширше відкрий очі, живи так жадібно, ніби через 10 секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніше будь-якої мрії, створеної на фабриці і оплаченої грошима. Не проси гарантій, не шукай спокою – такого звіра немає на світі».
Юліанна Кокошко
Фото Валерія Кравченка та з відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як працюють у Дніпрі заклади культури під час повітряних тривог.
