Театр одного актора «Крик», безперечно, є перлиною, ні на що не схожим явищем у дніпровській культурі. У грудні 2024 року, йому виповнилось 35 років. Але тоді ніяких святкувань не відбулося. Натомість нещодавно глядачі все ж таки зібрались у залі Будинку архітектора, де йдуть вистави театру, щоб привітати його засновника з іншою радісною подією. Журналістка видання «Наше місто» теж відвідала цю зустріч.
Вистави минулих років вражають й досі
З середини січня протягом місяця у «Крику» можна побачити не звичайні вистави, а відеоверсії тих постановок, які вже не йдуть у театрі. Це «Мутація», Mollis, «Парфумер», «Лоліта». Після однієї з них, а саме – «Мутації», відбулася творча зустріч з народним артистом України Михайлом Мельником. Звісно, зал був переповнений.
— Мені ця вистава дуже болюча, — зізнався Михайло Васильович. — І не тільки тому, що на самому початку її існування на сцені була моя маленька донька. Марта тоді була ще зовсім дитиною, і її присутність залишила в цій історії щось справді живе. Я пам’ятаю той момент, коли вперше побачив її на сцені. Це був не просто епізод у моєму житті – це був цілий всесвіт емоцій, які сконцентрувалися в одній миті. Тоді я вирішив, що вона стане художницею. Вона ще не знала про це, не здогадувалася, а я вже бачив її такою. Моє серце підказувало мені, що саме цей шлях для неї буде правильним. Я спостерігав за нею, за її дитячими жестами, за тим, як вона дивилася на світ, і розумів: у ній є щось, що неодмінно знайде вихід у мистецтві.
Донька актора успадкувала талант діда
Потім життя розставило все на свої місця. Сьогодні донька Михайла Мельника – художниця. Тепер він дивиться на її роботи й бачить, що його віра в неї була виправдана. Марта отримала вищу мистецьку освіту у Києві, зараз живе та працює у Дніпрі. Не міг Михайло Васильович не згадати цього вечора про ще одного художника – свого батька. Він повернувся з війни без рук, але, тим не менш, малював чудові картини. Одну з них артист показав глядачам.
— Кожна вистава живе в мені довго, — сказав він, обводячи поглядом слухачів. — Я ніяк не можу розпрощатися з ними. Це, мабуть, як із людьми: коли хтось іде з твого життя, ти ще довго носиш його в собі. Але приходить момент, коли треба зробити вибір, яку виставу залишити, а яку зняти з репертуару. У житті все відбувається за певним законом. Одне йде за іншим, і цьому не можна опиратися. Так і з виставами: кожна з них посідає своє місце, а потім поступається дорогою наступній.
Здається, людство втомлюється від миру
Звісно, неможливо було залишити поза увагою й ті події, які зараз відбуваються у нашій країні. Михайло Васильович зізнався, що ніколи не розумів війни. Коли він говорив про це, його голос змінився. Актор робив паузи і зважував кожне слово. Зал слухав його в абсолютній тиші.
— Мені здається, що людство так влаштоване, що воно втомлюється від миру, – сказав Михайло Мельник. – Недарма кажуть: щойно ми забудемо минулу війну, одразу почнеться нова. Це не просто слова – це історія, яка повторюється знову і знову. Історики кажуть, що війна приходить тоді, коли люди забувають, що таке біль. Але ж як можна забути? Як можна стерти з пам’яті ті страждання, які приносить війна? Від гордині війни починаються не тільки між країнами, а й ніж людьми. Гординя – це така зараза, яку випалити б якось з людської душі. Але сьогоднішній світ розпалює цю гординю. Все робиться для того, щоб ця гординя зростала. Просто зараз, просто зрозумійте одну річ, ми з вами – малесенька непомітна піщинка, навіть за кілометр один від одного. А для космосу ми – космічний пил. Єдина цінність людини на цій землі – випромінювати тепло до тих, хто навколо тебе. Бо тільки людина може співчувати, розуміти.
У декреті Єлизавета буде тільки один місяць
Разом з тим життя продовжується. Навіть у страшні часи є місце щасливим моментам. 17 січня у родині Михайла Мельника та його дружини Єлизавети, яку він ніжно називає Лізунею, народився синочок. Хлопчика назвали Михайликом.
— Я погано спав минулої ночі, – не став приховувати Михайло Васильович. – Дружина взагалі майже не спала. У нас народився Михайлик, йому всього кілька днів, в нього часто болить животик. І ви знаєте, коли ти тримаєш у руках це маленьке життя, ти починаєш розуміти щось набагато більше, ніж будь-які книжки чи філософські роздуми можуть тобі пояснити. Я вже не дивлюся на дітей так, як у молодості. Я тепер розумію: найголовніше, щоб син просто був. Щоб він дихав, ріс, посміхався. Ти починаєш тремтіти над цим малюком. Ти розумієш, що він повністю залежить від тебе, що він довіряє тобі безмежно. І ти вже не той чоловік, що був раніше.
Дружина артиста, яка теж працює у «Крику» та відповідає під час вистав за світлове оформлення, була присутня на творчій зустрічі. Михайло Васильович повідомив, що малюка Ліза залишила на бабцю і прийшла підтримати чоловіка. Один з глядачів запитав, чи схожий Михайлик на свого батька.
Ні, він схожий на Лізуню, – відповів Михайло Мельник. – Якби мені було 20, я б дружину придавив. Але зараз я радію через те, що він схожий на неї, ви розумієте? А що там буде всередині – яка різниця? Я давно пройшов етап самомилування, який був у мене в молодості. Все життя його з себе вичавлював. Я втретє став батьком (в актора є ще старший син – Авт.) і мені було все одно, хто народиться – хлопчик чи дівчинка. І на кого він чи вона будуть схожими.
Саме тому, що молода матуся має прийти в себе після пологів, замість звичайних вистав у «Крику» зараз на екрані транслюються відеоверсії. Але Єлизавета не хоче довго сидіти вдома. Тож вже з 15 лютого театр починає роботу у звичному режимі.
Їй не терпиться вже сісти в операторську і дихати разом зі мною, – з гордістю пояснив молодий батько.
- Юліанна Кокошко.
Фото автора, Валерія Кравченка та з відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми присали про те, що у Михайла Мельника народився син.
