24 вересня у дніпровській студії театру та кіно «Альфа» відбулася творча зустріч з народним артистом України Олексієм Вертинським. Журналістка «Нашого міста» відвідала цю подію.
У столиці театри заповнені вщент
До Дніпра Олексій Вертинський приїхав заради участі в антрепризній виставі «№ 13, або Олинклюзив». За декілька годин до виходу на сцену він зустрівся з поціновувачами свого таланту. І навіть отримав подарунок від художника-переселенця з Сіверськодонецька Бориса Романова. Він подарував актору його портрет. Бесіду з Олексієм Сергійовичем вів актор Драмікому Леонід Русаков. Але гості зустрічі також могли ставити власні питання. На початку розмови Олексій Вертинський поскаржився на те, що якось в нього був вільний вечір, він вирішив піти до театру. Але це виявилося проблемою.
Зараз театри у Києві повні – до війни такого не було, – зазначає Олексій Вертинський. – Я й сам люблю ходити на вистави. Але на такі, після яких ти їдеш додому, і для тебе навіть діряві тролейбуси набувають особливого сенсу. Зараз роботи в театрі багато. Поки був «совок», ми були змушені грати те, що нам казав Центральний комітет Комуністичної партії. Але та драматургія не завжди була хорошою. Тоді театральних режисерів було мало, а зараз їх – як собак нерізаних. Але деякі навіть не можуть нормально пояснити актору завдання. Це нонсенс. Тоді я виїжджаю на власних штампах, прикриваюся гримасами та стрибками. Взагалі театр – це організований хаос. Коли люди навіть зараз, під час війни, ходять до нього, це втішає.
Коли помре пуйло – нап’юся
Разом з тим, жахи війни не можуть не впливати на психологічний стан актора. Навіть попри те, що він грає переважно комедійні ролі.
Я просинаюся з однією і тією ж самою думкою: щоб ти, сука, здох, – зізнається Олексій Вертинський, маючи на увазі путіна. – А потім дізнаюся, що він, курва, ще не здох. Скільком мільйонам треба молитися, щоб його нарешті не стало? Все це так вибиває з нормального життя, відтягує останні сили. Яке ж треба мати здоров’я, щоб попри весь цей негатив, намагатися весь час бути в формі. Щоб люди після візиту до театру відчували себе просвітленими, чистими, легкими. Мені це важко. Я вдень весь час стежу за новинами. А ввечері треба розтягнути морду. Не хочу обговорювати те, що зараз відбувається в українській політиці. Нам зараз треба всім об’єднатися проти пуйла. Коли воно здохне, я нап’юся.
Найбільший стрес – роль героя-коханця
Олексій Вертинський – дуже різноплановий актор. Попри те, що режисери часто бачать його саме у комедійному амплуа, він зізнається, що для нього немає значення, яку саме роль грати. Аби вона була цікавою.
Після тих стресів, які я пережив у своїй кар’єрі, мені здається, що чим гірша роль, тим вона краща, – наголошує Олексій Сергійович. – Я пішов у акторство, бо мені дуже хотілося грати комедію. Але бувало всяке. У 1990-ті роки, коли мужики-актори поїхали за кордон заробляти гроші, в мене з цим не склалося. Я залишився працювати в театрі. Красиві актори звільнилися, а таке нещастячко як я, лишилося. Тому мене почали призначати на ролі героїв-коханців. Оце був стрес! Гарного голосу мені Бог не дав – поскрипує щось, попердує. Ніколи не забуду такий випадок. Я стою на кладовищі, приходить вона – красуня з великим бюстом третього розміру та низьким голосом, яка, згідно до сюжету п’єси, мене кохає. Фінал першої дії. Ми обіймаємось, я маю трохи розстібнути їй ліфчик. Засовую руки під сукню, а там кнопок – як на баяні.
У кіно гарно виглядають навіть бездарі
Як з’ясувалося, художниця по костюмах, зараз – відома модельєрка Вікторія Гресь створила, згідно з епохою, ліфчик на шести гудзиках. Вертинський дізнався про це вже на прем’єрі, як то кажуть, по ходу п’єси. З тієї ситуації він ледве виплутався. І згодом став універсальним актором. Який може грати і злодіїв, і коханців, і блазнів. Свою кар’єру Олексій Сергійович розпочинав у сумському та закарпатському театрах, але його звідти, які він зізнався у Дніпрі, вигнали. Мабуть, це було на краще, бо згодом він потрапив до столиці. Працював у Київському молодому театрі, а зараз – у театрі «Актор».
В мене завжди було багато роботи і у театрі, і в кіно, – не приховує Олексій Вертинський. – Якщо мене випруть з одного театру, я піду до іншого. Я завжди намагаюся бути переконливим у своїх ролях – чи я злодій, чи морква, чи табуретка. Взагалі страх публічних виступів є другим після страху смерті. Це є дуже відповідальним. Наприклад, я не вважаю Мольєра хорошим комедіографом. У його п’єсах дуже мало кумедного. Але коли я грав в них – люди сміялися. Взагалі я люблю робити з гівна пулю. Водночас робота актора відбирає дуже багато сил – це я маю на увазі театр. У кіно – інша справа. Там гарно виглядають навіть бездарні актори.
Актор має бути конкурентоспроможним
Незважаючи на супроводжуючий його по життю успіх та високе звання народного артиста, Олексій Вертинський залишається дуже самокритичним. А ще не втомлюється постійно вчитися та самовдосконалюватися.
Я мрію про те, щоб український театр остаточно позбавився «совка», – наголошує актор. – Зараз в нас переповнені трупи, є дуже багато немолодих акторів, які не вміють, не хочуть, бояться грати. Через це молодим складно пробитися. Кастинги до театрів зазвичай проводяться лише заради «понтів», бо штати і без них укомплектовані. Таким чином ми злетімо лише в прірву. Вважаю, що актор щоденя має доводити свою повноцінність. Він має проходити через кастинги. І бути конкурентоздатним. Коли я сказав про це Анатолію Хостікоєву, він обурився: «Як це, я маю щось доводити? Я все довів у 1992 році, ось диплом». Але ні – має доводити. Якщо важко – йди зі сцени. Бажаю всім самореалізуватися, повноцінно відбутися. Це є дуже важливим.
Юліанна Кокошко
Фото автора та з відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, що у Дніпрі відбулася прем’єра вистави «Стрип-покер».
