Наприкінці грудня у Дніпровському академічному театрі драми та комедії відбулась гучна прем’єра мюзиклу «Скрудж та Різдвяне диво». Головну роль в ньому – того самого скнару Скруджа – грає Олександр Плахтій. Побачити його у цій ролі можна буде побачити з 2 по 7 січня. Журналістка “Афіші Дніпра» зустрілась з актором для того, щоб поговорити про театральне мистецтво під час війни. Про те, яким воно має бути і чи має бути взагалі.
– Олександре, як ви вважаєте, акторська професія – це ваше покликання?
– Думаю так. Родом я із Павлограда, у театрі ім. Захави розпочинався мій шлях на сцену. Мій батько там працював актором. Якби не це – мабуть, був би я добрим шахтарем. А так, ще десятилітнім хлопчиськом, я вийшов на сцену в ролі сина Сократа. Батько грав там епізодичну роль, а ось роль Сократа дісталася Володимиру Петренко – керівнику театру «Віримо!». Почав займатися в театральній студії, а потім почалися мої вступи. Я вступав три рази: двічі до Києва, один – до Харкова. Не вийшло – пішов працювати. Був кранівником, чорноробом, водієм.
Дуже хотів жити і навчатися у Києві – коріння моєї матері звідти, я часто там бував у дитинстві. Мама вмовляла мене вступити до якогось іншого столичного вишу, але я хотів бути лише актором. Звичайно, були думки зав’язати з цим, але, зрештою, свого я досяг. На четвертий рік вступив до Дніпропетровського театрально-мистецького коледжу і поступово звик до Дніпра. Звичайно, були і студентські підробітки ночами та вихідними: паркувальником, охоронцем. Навчання було в радість, до того ж я в коледжі познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вона була моєю однокурсницею. Батьки Насті – відомі дніпровські актори Ілона Соляник та Олександр Голубенко, дуже давно працюють у Драмікомі. Після закінчення коледжу нам із дружиною дуже захотілося відірватися від них, стати самостійними.
– Хоча у Драмікомі ви працюєте вже багато років, знаю, що це не єдиний театр у вашому житті.
– Так і є. Спочатку ми влаштувалися працювати до Чернігівського молодіжного театру. Нас там прийняли дуже добре, атмосфера була чудова. Я зіграв на чернігівській сцені Отелло, а Настя грала Дездемону. Але спектакль цей був експериментальний, тому Отелло там нікого не душив. У Чернігові ми пропрацювали два роки. Пам’ятаю, мене викликав режисер, я мав грати головну роль у «Трьох товаришах» Ремарка. І тут мені довелося зізнатися, що я повертаюся до Дніпра. Ми тоді з Настею дуже хотіли дітей, тому вирішили повернутись ближче до рідних, які завжди підтримають і допоможуть. Зараз нашим синам 14 та 4 роки. У театрі ім. Горького на мене ролі посипалися не одразу, але я не здавався. До того ж вступив заочно на режисуру, нарешті до Києва.
– Ви працювали в театрі, викладали у театрально-художньому коледжі. Все складалося чудово, аж раптом – війна. Що вона змінила у вашому житті?
– На третій день після початку великої війни директор театру Сергій Мазаний повідомив, що в нашому театрі відкривається волонтерський центр. Хто має змогу – приходьте на допомогу. І ми два місяці працювали у волонтерському центрі, брали участь майже всі актори. Розвантажували вагони з гуманітаркою, перебирали її. Моя дружина сиділа вдома з дітьми, я волонтерів. А потім почали думати над тим, як повернути театр до повноцінної роботи. Зрозуміли, що через російську мову в нас 70% репертуару летить в нікуди. Ніхто про це не шкодував – відкинули і почали набирати новий репертуар. Волонтерський центр переїхав в інше місце, а ми за півроку підготували шість прем’єр. Вважаю це дуже великим досягненням.
– Гастролі театру припинились?
– Зовсім ні. Цього року ми їздили з виставою всупереч по Україні. Були і Чернігові, де колись працювали разом з Настею. Тільки ми були в молодіжному театрі, а на гастролі приїхали до драмтеатру, в який у серпні під час виставки дронів влучила російська ракета. Ми думали, що театр після цього зачиниться. Але ні – вони продовжують працювати на малій сцені. Саме там ми грали свою виставу «Всупереч». А над великою залою в чернігівському театрі – дірка в стелі.
– Як ви вважаєте, чи на часі зараз комедії, мелодрами?
– Гадаю, що так. Людям це потрібно. Бо війна навкруги, але треба пам’ятати про те, заради чого воюють наші захисники. Вистава «Люче і Фелікс», в якій я граю Фєлікса, це про кохання, прощення, стосунки між людьми. Про те, що в кожній сім’ї є кризовий момент. Як з нього вийти? Ця вистава мені теж допомогла знайти відповіді на особисті питання. Ми граємо її на малій сцені, вона користується попитом. Але й на розважальних виставах зали заповнені, і це дуже надихає. Кожного разу ми дякуємо ЗСУ за те, що можемо це робити. Нещодавно в нас з’явилась традиція перед виставами розігрувати квитки на наступні спектаклі. Глядачам це дуже подобається.
– Чим для вас особисто цікава роль Скруджа у нещодавній прем’єрі?
– Мабуть, тим, що в ній є ціль не просто розвеселити дітей. Директор нашого театру закликає її дивитись всією сім’єю, разом з батьками. Бо там підіймаються такі питання, про які в буденному житті з батьками не порозмовляєш. Після цієї вистави вони як раз можуть обговорюватись – наприклад, питання грошей. Звісно, це яскраво. Танці, пісні, різні спецефекти. Вистава «Скрудж та Різдвяне диво» дуже видовищна.
Особиста моя роль досить різнопланова. Режисер Олександр Глумов вважає, що образ Скруджа за складністю десь на рівні Гамлета. Бо в ньому багато перероджень: спочатку він щирий, потім стає скнарою, а згодом знов стає щирим. Для мене ця роль принесла й новий досвід щодо співу. Бо танцювати я давно вмію, а ось зі співом якось не складалось. Мій Скрудж теж співає, але, на щастя, небагато. До речі, зараз в Україні є три вистави про Скруджа. Через це у нашого директора навіть виникла ідея щодо створення фестивалю, під час якого на одній сцені можна було б зібрати різних Скруджів – українських та закордонних. Це, звісно, було б цікаво.
– Тож який театр наразі потрібен українському глядачу?
– Різний, він не має обмежуватись тільки великою сценою. Драміком рухається саме таким шляхом. В нас працює чотири сцени: велика, дві малі та «Автограф», де проводяться акторські читання. Гадаю, там можна проводити й творчі зустрічі з цікавими людьми міста, або лекції. Наші актори теж можуть бути залучені до цього. У таких заходах буде видовищність та сенс. Потрібно залучати до нас тих, хто досі вважає, що театр – це щось архаїчне та неживе. Насправді це не так. Гадаю, театр повинен бути хабом. Він може об’єднати талановитих поетів, художників та інших митців Дніпра.
Інтерв’ю взяла Юліанна Кокошко
