До 31 січня у Дніпровському художньому музеї (вул. Шевченка, 21) проходить виставка фотографій «Лірична сповідь. За межами почуттів». Її авторка Діана Антонюк — молода 24-річна фотохудожниця із Запоріжжя. З 2019 вона завойовує світ художньої фотографії роботами в стилістиці сюрреалізму та символізму. У роботах Діани можна побачити взаємозв’язок між природою, людиною та її почуттями й емоціями. Журналістка «НМ» взяла ексклюзивне інтерв’ю у талановитої місткині.
- Діано, розкажіть про себе. Як ви поринули у світ фотографії?
- Я народилася й живу в Запоріжжі — у місті, де cipi відтінки промисловості вплетені в кожний куточок. Моя любов до творчості розквітла не завдяки цим обставинам, а навпаки — всупереч їм. Ще змалечку я відчувала, що маю бути причетною до мистецтва, а саме до фотографії. Ця мрія жила в моему серці цілих шість років, допоки я вперше не взяла камеру у 16. Одразу зрозуміла: це заняття, яке супроводжуватиме мене все життя. Я не з заможної сім’ї, творчих людей в родині немає. Мама – медик, батько – автоелектрик. Дуже підтримує мою творчість бабуся: їй не треба пояснювати, який сенс я закладаю у ту чи іншу роботу, вона сама все «шарить». Зараз фотографія – це моє життя, а робота в ІТ-сфері дає мені змогу існувати, організовувати зйомки. Бо мистецтво поки що, на жаль, не приносить доходу.
- Як ви знайшли свій власний стиль?
- Справжня любов до фотомистецтва у стилістиці символізму й сюрреалізму з’явилася у 2019 році, після п’яти років пошуків власного стилю й здобуття технічноі освіти в університеті «Запорізька політехніка». На великий подив, саме навчання у виші на технічній спеціальності дало мені остаточну впевненість у тому, що мистецтво — це моя справжня стихія. Тоді в мене зародилася думка, що розквіт фотографії можливий лише в самовідданій та безкорисливій творчості, далекій від комерційних зйомок.
Процес створення фотографій завжди с моїм особистим викликом. Я розробляю ідеї, створюю концепції, виготовляю реквізит власноруч, шукаю локації i обираю героїв для сюжетів. Підготовка до кожноі зйомки може тривати до двох місяців, але це не витрачений час, а шлях до втілення моєї мистецьксїі мрії. Щодо коштів – їх дійсно потрібно чимало. Наприклад, одна зі зйомок обійшлася мені приблизно у 10 тисяч гривень. Вона, до речі, поки що не відбулася через велику війну. Але реквізит вже закуплений, тож сподіваюсь, все колись здійсниться.
- Що саме потребує найбільших витрат?
- Їх досить багато. Це тканина, димові шашки, різноманітний реквізит. А також транспортні витрати. У якості моделей я запрошую тих, хто згоден зніматись безкоштовно. Зазвичай це мої друзі, знайомі, а також чоловік Євген. Він також айтівець, ми познайомились ще під час навчання у виші.
Особливу увагу я приділяю створенню знімків з оголеними людьми. Такі світлини дозволяють мені відтінити глибину людських емоцій та почуттів y ïx найчистішому вияві. Людська душа стає головним героем моїх фотографій. Водночас яскраві кольори й природа також відіграють важливу роль у моєї творчості. Наприклад, червоний виступає як засіб виразного акценту. Кожна зйомка — це лише одна світлина. На фото абсолютно все с реальним: локації, реквізит, вода i навіть вогонь. У своїх роботах я уникаю значних редагувань у спеціальних програмах. На мій погляд, саме так народжується справжнє мистецтво фотографії, а не фотоколаж чи малюнок.
- Зараз Запорізька область є частково окупованою ворогом. Чи є у вас у такій ситуації натхнення продовжувати займатись мистецтвом?
- У Запоріжжя сфера культури завжди була менш розвинутою у порівнянні, наприклад, з Дніпром. Та ще в нас є така специфіка: потрібно вже мати ім’я, щоб зробити виставку у рідному місті. Тому новачкам дуже складно. Я живу як на мінному полі – у самому центрі міста. Поряд вистачає будівель, які були зруйновані російськими ракетами. В туристично-інформаційному центрі, де в мене була виставка, був повністю зруйнований один під’їзд. Повна жесть була восени 2022 року. Майже весь жовтень були прильоти по житлових будинках. Звісно, цього року теж були вибухи, балістика. Якось я була в торгівельному центрі, вийшла з нього під час тривоги, і тут в сусідній будинок влучила ракета. Так, це рулетка. Я зараз намагаюсь про все це не думати, бо мозок дуже втомився. Просто живу і роблю те, що роблю, щоб після себе щось залишити. Насолоджуюсь життям, більше уваги приділяю спілкуванню з рідними. Бо сьогодні ми є, а завтра – немає.
- Де саме проводите фотозйомки і наскільки це є складним під час війни?
- До великої війни чимало з них проходило на Хортиці, у заповідній зоні. На жаль, зараз туди немає проходу. Продовжую знімати на Запоріжжі, за містом. Попри те, що я працюю в ІТ, поки що не можу дозволити собі велику квартиру або переїзд до іншого міста. Переїздити закордон не планую, бо тут в мене кохана людина – мій чоловік. До того ж, в Україні в мене є фундамент, який важко полишати. З іншого боку, я розумію, що закордоном, де життя більш спокійне та фінансово забезпечене, краще розвиватись митцям. Тож, можливо, я спробую зробити собі ім’я в Європі, але це вже буде після нашої Перемоги.
- Чому жодна з ваших робіт немає назви?
- Бо назва дає напрямок – куди треба рухатись. А мені хочеться, щоб людина ні до чого не була прив’язана. Щоб вона рефлексувала через призму своїх почуттів, сприйняття життя. Бо спостереження за витвором мистецтва може бути певним сеансом психотерапії. Хай кожен орієнтується на власне бачення світу.
Інтерв’ю взяла Юліанна Кокошко.
Фото з архіву Діани Антонюк.
