Цього року День залізничника, який відзначається 4 листопада, – тридцятий, ювілейний. Професійне свято працівників сталевих магістралей України з’явилося 1993-го, згідно з указом Леоніда Кучми. Але зрозуміло, що жодних урочистостей не очікується. Більшість залізничників святкують свій день на робочих місцях. Працівники Наддніпрянської залізниці, які обслуговують прифронтові Дніпропетровську та Запорізьку області, часто працюють під обстрілами. Сьогодні «НМ» розповість про мужніх співробітників та співробітниць ПЗ.
Понад 1,5 тисячі залізничників захищають Україну
Сьогодні залізничники працюють у складних, часом екстремальних умовах – під звуки вибухів, атаки ракет та дронів-камікадзе. Вирішують завдання – не лише вантажити, везти, будувати та модернізувати, а й рятувати, розбирати завали, ремонтувати та відновлювати зруйноване. Беруть участь в евакуації та перевезенні гуманітарних вантажів. Зі зброєю в руках захищають Україну.
– Ми живемо, працюємо, перемагаємо, – каже Олександр Момот, начальник Придніпровської залізниці. – І впораємося з будь-якими труднощами – як наші батьки, діди та прадіди, попередні покоління залізничників. За 10 місяців дорога завантажила понад 50 млн. тон вантажів. З початку великої війни відновлюємо пошкоджену обстрілами залізничну інфраструктуру – колії, контактну мережу, пристрої електропостачання, централізації, сигналізації та зв’язку, будівлі та споруди, рухомий склад. Понад 1,5 тисячі наших працівників захищають країну у лавах ЗСУ.
Герої, без сумніву, і всі ті, хто тримає залізничний фронт України.
Екстремалка для Артура Маляренка – норма життя
Тих, хто працює на Нікопольщині, на повній підставі можна назвати героями. Ще б! Ворог щодня обстрілює цей багатостраждальний район і тому залізничники усувають наслідки «прильотів» у бронежилетах. Один із тих, хто постійно ризикує своїм життям, – старший електромонтер Артур Маляренко.
Колеги згадують, як у листопаді минулого року Артуру Вадимовичу довелося протягом кількох годин ліквідувати пошкодження контактної мережі, перебуваючи на даху тепловоза. Це відбувалося вночі. На жаль, така екстремалка для Артура норма життя.
Як і більшість справжніх героїв, Артур Маляренко небагатослівний і про себе розповідати не любить.
– Така я людина, – констатує він. – Нічого особливо героїчного в собі не знаходжу. Просто така робота. Мене змалку тягнуло до техніки. Закінчив у Дніпрі залізничний технікум та працюю за спеціальністю вже 18 років. Зараз, зрозуміло, проблем достатньо. Ворог постійно нас обстрілює. Розриває дроти. Робочі зміни бувають по дванадцять і більше годин.
Надія та опора для Артура Вадимовича – його родина: дружина Юлія та півторарічний син Андрій.
Керівництво залізниці представило Артура Маляренка до ордена. Без жодних сумнівів, заслуженого.
Путеєць Петро Любавін ліквідує наслідки «прильотів»
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну роботи у залізничників побільшало. Постійні ворожі обстріли створюють додаткові труднощі. Ліквідувати наслідки атак дуже непросто.
– На одну зі станцій було одразу кілька «прильотів», – розповідає Петро Любавін, старший колійний майстер 2-ї ділянки. – Пошкодило об’єкти інфраструктури, зокрема й залізничні колії. Ями закопували бульдозерами, потім відновлювали ушкодження вручну. Роботи агресор нам додав чимало. Але в найкоротший термін наслідки ударів усунули.
До роботи Петру Анатолійовичу не звикати. Стати залізничником хотів із юності. Витримавши чималий конкурс, вступив на будівельний факультет ДІІТу. Теорії завжди вважав за краще практику.
– Батьки велику увагу приділяли моєму навчанню, – констатує путівець. – Батько навіть одружуватися не давав! Казав: «Диплом отримаєш, тоді одружуйся зі здоров’ям!». Так і вчинив. 1987-го закінчив інститут і обзавівся сім’єю.
У Петра Любавіна дві дочки. Молодшій, Даші, днями виповнилося 26. Її чоловік зараз на фронті. Уся сім’я переживає за нього.
– Підтримка близьких потрібна, – констатує Петро Любавін. – Щодня доньки дзвонять: «Тату, як справи?». І з дружиною постійно на дозвоні. Для мене це дуже важливо.
У Петра Анатолійовича чудове хобі – підводна риболовля. У його активі чудові трофеї – 16-кілограмові соми. Ось тільки часу на повноцінну рибалку не вистачає. Натомість після Перемоги щасливий рибалка обов’язково здобуде свій найвагоміший трофей. Кілограм на 100!
Олена Саютіна повертає радість забудькуватим пасажирам
Колись симпатична школярка Олена мріяла про подорожі та нові враження. І втілила свою мрію у життя: закінчила училище, курси та стала провідницею приміських поїздів. Вийшла заміж, народила сина.
— Я щаслива! – ділиться Олена Саютіна. – Робота мені подобається – цікава та жива. Мені подобається спілкуватися з людьми та по можливості, допомагати їм. Пасажири часто гублять у вагоні свої речі, документи. Ось нещодавно знайшла посвідчення УБД, яка з великою радістю повернула власнику. Якось бабуся загубила у вагоні ноутбук. Для старенької це велика втрата. Коли повертала техніку, очі пенсіонерки сяяли від щастя. Випадків таких сила-силенна.
Олена згадала, що одна з пасажирів похилого віку навмисно залишила у вагоні коробку з кошеням, щоб якось його прилаштувати. Прилаштовувати довелося провідниці. І маленький пухнастик знайшов новий будинок.
Чоловік та брат Олени теж залізничники. Чоловік Євген працює дефектоскопістом: перевіряє справність рейок. У лютому 2022-го він повідомив дружину про те, що почалася велика війна.
Я ще спала, і раптом зателефонував чоловік і сказав: нас бомблять, – згадує Олена. – Я того ранку на роботу збиралася. Потім наше селище Степногірськ (Запорізька область – авт.) стали постійно обстрілювати і довелося переїхати. Дуже набридла війна, хочеться, щоб скоріше настав мир, щоб не гинули люди, щоб росли у безпеці діти. Нехай навіть пасажири стануть быльш забудькуватими . Я завжди із задоволенням повертатиму втрати. Аби тільки був мир!
Олексій Лосяков – двічі доброволець
Олексій Лосяков, монтер павлоградської дистанції колії, двічі йшов добровольцем захищати Україну. Перший раз – ще 2015 року, коли бажання дати відсіч агресору переповнило душу.
– Чому вони до нас полізли! – обурюється Олексій. – Ми їх не кликали, не запрошували. Жили спокійно та свої проблеми вирішували самі. А тут злісні сусіди почали диктувати свою волю! Як таке терпіти!
За рік залізничник демобілізувався. Але 2021-го, ще до початку великої війни, не витримав і підписав контракт із ЗСУ.
26 вересня 2022 року кулеметник механізованого батальйону піхоти, старший солдат Олексій Лосяков отримав тяжке поранення, якого спочатку не помітив.
– Минуло півтори години після того, як я змінився з бойового чергування, – розповідає Олексій. – І тут почався серйозний обстріл. Почали дуже щільно мінометним вогнем обкладати. Вибухи все ближче та ближче. Відчуваю, що зараз накриють – треба відходити. Почав переміщатися у бік глибшого окопа. Але не дійшов кілька кроків. Зліва прогримів вибух, і вибуховою хвилею мене кинуло в цей окоп. Підвівся. Ніби нічого не болить, тільки шум у вухах і дихати важко. Мов палицею по ребрах врізали!
Оглянув бійця його друг, але нічого підозрілого не знайшов: «Ніби цілий!». Але під бронежилетом дірка таки виявилася. Олексію надали першу допомогу та госпіталізували.
– У Дніпрі зробили операцію, видалили уламок, який заважав роботі серця, – продовжує кулеметник. – Потім була реабілітація у Івано-Франківську. Повернувся до частини, там мене ВВК комісувала.
Нині Олексій продовжує роботу на залізниці. Він – виконуючий обов’язки начальника механічних майстерень. Здоров’я більш-менш відновилося. Але на душі неспокійно.
– Як можна не переживати! – вигукує старший боєць. – Війна триває. Кінця їй не видно. А у мене чудова донька підростає. Маша – їй лише 13. Так хочеться, щоб у її юному житті не падали ракети та не свистіли снаряди.
