У неділю, 19 березня, легендарна українська поетеса, письменниця та громадська діячка Ліна Костенко відзначає своє 93-річчя. Її до болю правдиві вірші досі залишаються одними із найцитованіших серед українських читачів. Сама шістдесятниця завжди іронічно відгукується про ажіотаж, який виникає серед шанувальників у день її народження, та й гучних словосполучень на кшталт “королева поезії” на свою адресу вона не любить. Проте Ліна Василівна зробила неоціненний внесок у розвиток вітчизняної літератури, а також патріотичне виховання не одного покоління українців.
Поетеса, будучи ще зовсім юною дівчинкою, пережила Другу світову війну, а напередодні свого 92-го дня народження, рік тому, знову прокинулася під звуки вибухів о четвертій ранку. OBOZREVATEL вирішив згадати, що говорила Костенко про агресію РФ, а також розповісти, як вона зустріла повномасштабне вторгнення в Україну.
Про те, що Росія – агресор, який хоче придушити та знищити будь-які прояви українськості, Костенко дізналася ще у ранньому дитинстві. Коли маленькій Ліні було 6, її батька, педагога та поліглота, який самостійно вивчив 12 мов, засудили на 10 років концтаборів як “ворога народу”.
Початок Другої світової війни та всі переживання, які були з нею пов’язані, Ліна Василівна переживала за допомогою “проб пера”. Пізніше вона напише:“Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій від вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі – моє дитинство, вбите на війні”.
Нічого не змінилося і в 2022 році, коли агресор – тільки вже не нацистська Німеччина, а Росія – скинув перші бомби на Київ. Перебуваючи у столиці, яку охопила паніка, страх та невідомість, Костенко продовжувала писати та невпинно працювати.
“Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну… І ці бомби о четвертій годині ранку – мені вони звичні з дитинства. Тепер я знову почула ті ж бомби, страшніші, і, мушу вам сказати, я не злякалася. Ні разу не пішла в укриття… Воно гуде, думаю, добре, нехай: уб’є – так уб’є… Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць я стежила за кожним кроком і нюансом цієї війни. А потім взяла себе в руки і почала писати, писати і все”, – поділилася письменниця у своєму першому за 12 років інтерв’ю для телеканалу “Київ”.
Розуміння, що представляє собою “недокраїна” Росія, прийшло до Костенко ще за часів Радянського Союзу. Часів, коли її та інших культурних діячів могли вбити чи засудити за українську мову, за прагнення свободи та незалежності, за “недостатню радянськість”.
Цензура забороняла письменницю через її політичну позицію, а вона не збиралася прогинатися, тому писала, як то кажуть, у стіл. Так тривало близько 16 років. Знаменитий історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, який вважається шедевром української літератури, пролежав у запиленій шухляді понад шість років, доки не був уперше виданий 1979 року.
Доля та творчий шлях поетеси були непростими, але саме вони у поєднанні з наполегливою працею зробили з Ліни Василівни не просто легендарну культурну діячку, а й свідому українку, завжди чесну та сильну особистість.
З 2014 року вона підтримує військових на передовій. Долучилася до гуманітарної акції “Другий фронт АТО”, в рамках якої передавала бійцям збірки своїх поезій.
Про Росію та війну, у неминучості якої Костенко не сумнівалася, вона говорила: “Це імперія давня-предавня, народ невільний. Я ніколи не мала жодного поганого почуття до жодного народу, а зараз росіян терпіти не можу. Я всі тридцять років незалежності знала, що Росія на нас нападе. Навіть у цій книжці про українського самашедшего – вони думали, що це сумашедший, а він єдиний був нормальний. Він знав, що одного разу Україна прокинеться в іншій країні. Так ми і прокинулися під час війни”.
Однак і в результаті війни письменниця також не сумнівається. Каже, що поразка та українська нація – речі несумісні.
“Я ж казала вам, що французи говорили про українців? Перемога чи смерть”, – висловлювалася Костенко.
Ну а однією з найпопулярніших цитат Ліни Василівни сьогодні залишається: “У кожної нації своя хвороба. У росії – невиліковна”.
