Вони звикли до світла софітів та аплодисментів, але сьогодні їм доводиться зі зброю в руках боронити нашу державу або допомагати тим, хто це робить. Серед дніпровських акторів є ті, які зараз захищають нас і не думають про те, що створені не для війни. Ось історії деяких з них.
Леонід Русаков волонтерить разом з коханою
Стати актором Леонід Русаков вирішив після занять у кіношколі, які відвідував у восьмому класі. Після навчання у Дніпропетровському театрально-художньому коледжі потрапив до Ніжинського українського драмтеатру, що на Чернігівщині. Потім була робота у київському театрі «Особистості» та навіть у Китаї. Після повернення в Україну пройшов конкурс до Драмікому. Зараз Леоніда можна побачити у таких виставах як «Барбер-шоу», «Щоденник негідника», «Всупереч», «Номер 5», а також у нещодавній прем’єрі «Скрудж та Різдвяне диво».
— Я почав займатись волонтерством у 2014-му, але воно тоді було досить пасивне, — згадує Леонід Русаков. – Десь за тиждень до початку великої війни я точно знав, що вона буде. О 9 ранку 24 лютого 2022 року я був там, де збирались волонтери та ТрО. Паралельно ми запустили студію театру та кіно «Альфа», де викладали акторську майстерність та сценічну мову переселенцям. Серед інших туди прийшла дівчинка Катерина, вона приїхала з Харкова. Зараз ми разом, це моя кохана дівчина. Згодом ми започаткували благодійний фонд «Гарнізон».
Зараз фонд має декілька напрямків їхньої роботи. По-перше, це те, що його учасники виготовляють власними силами: маскувальні сітки, кікімори, одяг для військових і таке інше. Є ще інший вид допомоги – це збір того, що необхідне на фронті. Засоби гігієни, продукти харчування, тактична амуніція. Леонід разом зі своїми помічниками неодноразово відвозили все необхідне у гарячі точки у Донецьку та Харківську області. Під час цих подорожей траплялись різні ситуації.
— Якось ми з Катериною повертались з Борової Харківської області, — розповідає Леонід Русаков. – Дорога була дуже погана, ми потрапили в яму. Відсік, де знаходилось машинне масло, виявився пробитим. Масло почало витікати — ми не знали, що робити далі. Цивільних поряд не було. Аж раптом не зрозуміло звідки з’явилась машина, яка зупинилась біля нас. З неї вийшли хлопці, які виявились бригадою механіків. Під звуки канонади вони відтягнули нас до свого гаражу. Хлопці відремонтували нам машину, і ми поїхали, незважаючи на комендантську годину. Дивом о п’ятій ранку нарешті повернулись до Дніпра.
Яків Ткаченко був двічі поранений
Актор театру та кіно Яків Ткаченко відомий глядачам по фільмах «Червоний», «Безславні кріпаки» та «Припутні». За роботу в останньому у 2018 році був номінований на кінопремію «Золота дзиґа» як найкращий актор другого плану. У фільмі «Довбуш», який став справжньою кіноподією 2023 року, він зіграв опришка Івана Сабата. А ще Яків Ткаченко багато років працював у дніпровських театрах, найдовше – у Дніпровському академічному театрі драми та комедії. Ті, хто бачив легендарну виставу «Мир дому твоєму», точно пам’ятають його Перчика.
Після початку повномасштабного вторгнення, не маючи військового досвіду, Яків Ткаченко вступив до територіальної оборони Дніпра. Він воював в складі ЗСУ на Донецькому напрямку. Отримав звання молодшого сержанта, згодом став головним сержантом взводу та виконуючим обов’язки командира взводу.
— Ми довго готувалися й чекали вирушення на фронт, — згадує Яків Ткаченко. — В якийсь момент навіть перегоріли. Були думки, що займаємось непотрібними речами, а на передовій могли б щось корисне робити. Але в результаті так швидко туди потрапили, що перші дні на позиціях просто пристосовувались існувати там.
«Артист» – до речі, саме таким є його позивний – згадує, що призвичаїтись до життя на передовій йому було не дуже складно. Адже професія актора побудована на тому, що на знімальному майданчику або на сцені він існує в запропонованих обставинах і приміряє на себе життя іншої людини. Перший досвід поводження зі зброєю у Якова був під час зйомок фільму «Червоний». І хоча він тоді виконував роль досвідченого воїна, акторська гра виявилась зовсім не схожою не реальний бій.
Перше поранення актор отримав у серпні 2022 року. Тоді до наших бійців майже впритул підійшла диверсійна група чисельністю як взвод. Яків почав стріляти з кулемета, в нього поцілив ворожий снайпер. На щастя, він не влучив туди, куди цілив. Вдруге наш захисник отримав контузію вже на інших позиціях, коли його та побратимів дуже щільно обстрілював ворожий танк.
— На війні бояться всі, це природньо, — зазначає Яків Ткаченко, згадуючи, як він вагався, чи повертатись на фронт після лікування першого поранення. — Але я себе пересилив і поїхав. На той момент вже обіймав посаду заступника командира взводу та знав, що хлопці чекають на мене.
Після демобілізації через друге поранення навесні 2023-го Яків Ткаченко повернувся до відносно мирного життя. А незабаром – і на знімальний майданчик. Він зіграв у 10-серійному серіалі «Перевізниця» режисера Аркадія Непиталюка, у якого свого часу знімався у фільмі «Припутні». Це кіно про наше складне сьогодення.
— Я дуже радий повернутися до акторської професії, — зазначає Яків Ткаченко. — Вважаю, що ця зброя не менш важлива, ніж автомат або кулемет, який ти тримаєш у руках на «нулі».
Зараз актор живе у рідному Дніпрі.
Сергія Клименка армія навчила здоровому пофігізму
Коли Сергій Клименко був десятикласником, його одноліток майже насильно притягнув його на виставу театру «Віримо!». Те, що він побачив, його настільки вразило, що хлопець пішов займатись до театральної студії «В движении». Хоча в той час успішно навчався у фізико-математичному ліцеї. А коли Сергій вступив до ДНУ ім. О. Гончара на факультет прикладної математики, паралельно став відвідувати студію при театрі «Віримо!». Закінчення університету співпало із запрошенням на роботу до цього театрального колективу.
— Мені пощастило: займаюсь двома справами, які дуже люблю, — посміхається Сергій Клименко. – Це акторство та програмування. Не можу сказати, що є моєю роботою, а що — хобі. Вже більше 10 років моє життя пов’язане з театром «Віримо!». У той самий час я працюю як айтівець-фрілансер – вірніше, працював до 24 лютого 2022 року. Вважаю дуже важливим, що у «Віримо!» досі зберігся дух студійності. В нас завжди діє взаємопідтримка. Сьогодні я можу грати головну роль, а завтра – бути в масовці взагалі без тексту. Це не дозволяє заразитися зірковою хворобою. Тому мені цікаві будь-які мої ролі — у «Фантазіях Фарятьєва», «По дорозі в…», «На краю світу», «Однокласниках».
Саме у двох останніх зі згаданих вистав дніпровські глядачі могли нещодавно побачити Сергія Клименка. У дитинстві Сергій не любив бійки, він не служив в армії і ніколи не відчував в собі дух військового. Але 4 березня 2022 року він поїхав до військкомату – з думками, що його, скоріш за все, не візьмуть на фронт через брак досвіду.
— У військкоматі чесно сказав: «Я нічого не вмію та боюся до всирачки, — Але якщо треба – я тут», — згадує Сергій Клименко.– Сказав, що мені 34 роки, а вони спочатку подумали, що значно менше. Є багато історій про ТЦК, які гребуть всіх підряд. У нас, на щастя, у перші дні війни приймались адекватні рішення. Мене не кинули на передову — відправили до військової охорони та оборони об’єктів. Виконував завдання в Дніпропетровській області. Як я потім зрозумів, якщо б орки дійшли до того об’єкту, нам був би капець.
У тому підрозділі актор вперше познайомився зі зброєю, опанував певні військові навички. Згодом Сергій дізнався про збір підрозділу з тих, хто може застосувати свої навички з мирного життя у бойових умовах. Командування зацікавилось його знаннями айтівця. Так він потрапив у зону бойових дій на Донеччині.
— Ми були не на найгарячішому напрямку, але пороху понюхали, — розповідає Сергій Клименко. – Зараз — ротація, тож я знову зміг вийти на сцену завдяки короткотривалій відпустці. Чому мене навчила армія? Здоровому пофігізму.
Зазвичай творчі люди все, що відбувається навколо них, сприймають близько до серця. Звісно, дніпровський актор так само переживає через певні події, але зізнається, що тепер дуже сильно все фільтрує.
В мене немає відношення до орків, як до людей, — каже Сергій Клименко. — Бо вони прийшли нас вбивати. І якщо ми їх не зупинимо, фронт буде проходити у Дніпрі, а згодом – у Львові. Коли знаходишся у зоні бойових дій, усвідомлюєш це абсолютно точно. Є смішне питання, яке цивільні часто ставлять військовим: «А ти вбивав людей?». Я зараз відповідаю: «Сподіваюсь, що так». Сподіваюсь, що те, що я роблю, призвело до смерті якнайбільшої кількості окупантів. Попри те, що я актор – людина з тонкою душевною організацією. Яка зовсім не створена для війни. Але я розумію: або ми зараз закриваємо це питання, або воювати будуть наші діти.
Юліанна КОКОШКО , фото Валерія КРАВЧЕНКО та з архіву акторів.
